Текст:Як чорт у селянина служив
У одних господарів було заведено щодня подавати старцеві. Коли ж старець не приходив, клали щось на лавку перед хатою, щоб бідні, йдучи там, побачили й забрали. А то ходив по світу чорт, шукаючи, що б його з'їсти, бо дуже він був голодний. Але нічого ніде не траплялося. Коли ж приходить до тієї хати, а там на лаві лежить їжа. Він добре знав, що то не для нього покладено, а бідному. Але так йому хотілось їсти, що не втерпів і з'їв милостиню. Походив-походив, може, ще щось перепаде. Але більше йому того дня нічого не дісталося, і він сердитий вернувся до пекла. Приходить, а там брама замкнена. Постукав він, а ті не пускають за те, що з'їв старцеву милостиню. Найстарший чорт присудив йому за покуту три роки в людей служити.
От і пішов бідолашний чорт у світ шукати собі служби. Довго шукав, та ніде нічого не траплялося. Аж ось прибився до якогось села, ходив по людях і просив, щоб узяли його за конюха. Та всі йому одказували: — Чоловіче добрий, немає в нас коней, то не треба й конюха. Наш пан такий лихий, так замордував нас панщиною, що ми й про коней своїх забули. За панською роботою не маєм коли свого поля обробити. Роботи маємо досить, а їсти мало. Пропали наші коні, а тепер і нам надходить край. Є ще тут один господар, має двоє коней, що од вітру валяться, та, мабуть, конюха йому не треба. Чорт зрадів, почувши це, спитався, де той господар живе, пішов до нього й дуже просив, щоб узяв той його за конюха,— мовляв, усе робитиму, що загадають. Селянин і каже: — Чоловіче добрий, мені дуже треба помічника, та як тебе взяти, коли самим їсти нема чого. А чорт йому: — Будь ласка, господарю, візьміть мене. Будемо працювати, скільки здужаємо, а як працюватимемо, то матимемо й що їсти. Сів на лаві й не йде з хати. Селянин ніяк не міг його позбутися, то й думає собі: що ж, нехай зостається, однаково сам скоро втече. Другого дня вранці приходить конюх до хати й каже: — Хазяїне, коні я нагодував. Що сьогодні робитимемо? А господар: — У мене на полі кілька кіп пшениці, як поснідаємо то поїдемо привеземо та обмолотимо. От поснідали й поїхали. Як наклали до полудрабків, господар більше не хотів класти ані снопа. Сказав, що коні не потягнуть. А конюх йому: — То оце ще вдруге сюди їхати? Не бійтеся, господарю, кажу вам, що коні потягнуть. Умовив господаря, поклали всі снопи на віз, і коні повезли все так, начебто бігли впорожні. Господар тільки дивувався. Приїхали на тік, той конюх випряг коней і завів їх до конюшні. Господар подався по своїх, щоб ішли молотити. А конюх виліз на віз, став скидати снопи та так кидав їх об землю, що з них усе зерно висипалось. От як скидав він, господар сказав, що треба ті снопи на тік переносити. Узяв один у руки — щось він йому дуже легкий. Роздивився — а в колосках ані зернятка. Подивився другий, третій сніп — всі як є обмолочені. Господар дуже здивувався з того, але конюхові не сказав нічого. Провіяли зерно і зсипали до комори. Конюх добре порав коней, і ті щодень набирали сили. Панщину селянин з помічником одбували справно і свого господарства не занедбали. За рік наймит добре допоміг господареві. Коні були добрі, селянин як слід обробив поле, зібрав гарний урожай і корову купив. Сусіди дуже з того дивувалися і підмовляли конюха до себе на роботу. А той нікуди аніруш. Господар і сам не надивується, та так сподобав того конюха! Одного не второпає, коли наймит до костьолу ходить? Як усі йшли до костьолу, то він і собі виходив з дому, але там його ніколи не бачили. Господар думав над тим. Та що помічник був з чорта добрий, то селянин боявся питатися, щоб той не покинув служби. Якось прийшов до селянина економ од пана, щоб мерщій прибув до замку. Що пан загадав, кріпак повинен виконати, кажуть люди. «Що ж він тепер загадає?»— думав селянин, взяв шапку і, не гаючись, пішов до замку. Прийшов та й став покірно біля дверей. Пан і каже: — Чув я, що ти маєш добрі коні й здорового конюха. То щоб завтра оту скелю привіз сюди в замок на подвір'я. Селянина мов окропом облили. Бо то була така скеля, що ніякий віз не витримав би і ніхто б не подужав покласти її на воза. Такого вантажу й найдужчі коні не підвезли б. Пішов із замку й тяжко зажурився. А конюх його й питає: — Господарю, що з вами? Чого ви такі замислені? Господар і розказує, що пан наказав завтра привезти до замку скелю. — Нема чого журитися, господарю,— каже конюх,— не треба собі тим сушити голову. Як пан сказав, то так і буде. А селянин йому так скрушно: — Як ти собі гадаєш, синку: хіба ж наші коні потягнуть такий вантаж, і де взяти стільки людей, щоб поклали його на воза, та й який віз те витримає? А конюх сміється: — Своїм возом перевеземо. Але господареві було не до сміху. Другого дня конюх прокинувся вдосвіта, нагодував коней, налагодив воза. Після снідання поїхали по ту скелю. От приїхали туди, конюх приготував спускові бруси, узяв лом, підважив скелю, і ось вона вже на возі. Господар очі розкрив з дива. А конюх узяв батога й поїхав, мов ніде нічого. Коли під'їжджав до замку, пан став біля вікна та й дивиться. Та як побачив, що конюх із возом до воріт під'їхав, зараз послав економа з наказом, щоб той у двір не в'їжджав. Та поки той прийшов з наказом, коні вже в'їхали у ворота. Конюх собі їде, ворота перекосились, бо та скеля не могла крізь них пройти, а коні не спиняються, ворота й завалилися. Конюх приїхав на подвір'я та й гукнув: — Де покласти оцю скелю? Йому показали де, але там був льох. От скеля як зсунулась з воза, так і провалилася під землю. Пан був дуже сердитий, що завалили йому льох. Йому зовсім не треба було тієї скелі: він тільки хотів познущатися над селянином. За якийсь час економ знов передав тому селянинові наказ, щоб мерщій прибув до пана. Прийшов він до замку, а пан йому й каже: — На полі мені тебе не треба. Заготовлятимеш дрова. Підкликав його до вікна й показав, одвідки й куди має вирубати ліс, колоди покласти в стоси, гілля порубати, зв'язати у в'язки і в'язки поскладати в стоси. І все це щоб зробив він за два тижні. Селянин почав благати, що не зможе всього того переробити: якби навіть тридцятеро людей щодня впадали над тією роботою, то й за рік би всього не зробили. Але панові було байдуже про його благання. — Як я сказав, так і має бути. За два тижні щоб було все зроблено. Селянин тяжко засмутився, бо знав ланову вдачу. Не мине того сувора кара, хто не виконає панського наказу. Прийшов селянин додому, ні з ким не розмовляв, навіть вечеряти не схотів. Конюх і питає його: — Господарю, що з вами? А той каже: — Ох, синку, пан загадав мені нелюдську роботу. Щоб за два тижні вирубав ділянку лісу, гілля порубав, зв'язав у в'язки і все поскладав у стоси. А його й тридцятеро навряд чи за рік зробили б. — Не сушіть собі, господарю, тим голови,— втішає його конюх.— 3 тими клопотами спіть спокійно. Все залагодиться. Але господареві цілу ніч не дали заснути тяжкі думки. Уранці прийшов до хати конюх і сказав: — Господарю, ідіть до замку й перекажіть панові, що ліс уже вирубано і все складено, як він велів. Селянин вилаяв конюха, щоб той не робив з нього дурня, бо й так є клопіт. Та коли помічник повів його надвір і показав, що лісу вже нема, господар дуже здивувався, але не насмілився питати конюха, як йому це вдалося. Після снідання пішов селянин до замку й сповістив про все те панові. Пан підійшов до вікна і дивиться. Коли ж побачив, що все так і є, заскреготав зозла зубами й годі. Він-бо на таке не сподівався, хотів лише поглумитися над селянином. От селянин усе багатів, майна в нього щорік ставало більше. Минав третій рік, як конюх йому вірно служив. Селянин нічого не платив помічникові, і навіть на одежу той не брав нічого. Коли ж питався наймита, скільки йому на рік платити, завжди чув у відповідь: на те ще буде час. Якраз кінчався третій рік, як знов прийшов економ до селянина й сказав, щоб той мерщій ішов до замку. Селянин пішов, як було наказано. Пан, побачивши його, й каже: — Слухай, завтра я хочу їхати до пекла. У тебе добрі коні, то ти мене й одвезеш. Завтра о восьмій годині ранку прийдеш сюди з кіньми. Карета буде моя. Пан уже не знав, що його й вигадати, щоб допекти селянинові. Почувши такий грізний наказ, селянин затремтів та й каже: — Але ж, милостивий пане, господь бог нас від пекла береже! Пан тупнув ногою та як закричить: — Замовч! Завтра о восьмій ранку щоб був тут! Зрозумів? Розгублений селянин кивнув головою та й пішов додому. І перед тим був він невеселий, а то й зовсім зажурився. А конюхові й байдуже, веселий собі. — Господарю, чого вам бракує?— питається. А селянин: — Ох, синку, я вже знаю, що не порятуєш ти мене. Та я таки розкажу тобі все. Наш пан, прости господи, проклятий чоловік. Подумай, синку, ми молимося, щоб господь бог хранив нас од пекла, а він хоче, щоб завтра одвіз його туди. — Не журіться, хазяїне. Поганому виду нема стиду. Як він хоче, хай так буде. Завтра минає три роки, як я у вас служу, та я вам ще не сказав, хто я і звідки. А я мушу вам те сказати. Я чорт, і за те, що взяв милостиню, призначену для бідного, мусив за покуту три роки служити в світі. Селянин злякався. — Не лякайтесь, господарю,— каже чорт,— адже я вас нічим не скривдив і вірно служив вам. За свою службу ніякої платні од вас не вимагаю. Про одно прошу вас. щоб завтра поїхали зі мною. Не бійтеся, нічого вам поганого не станеться. Тільки візьміть із собою все, що може знадобитись. Як виїдемо із замку, не спинимось, поки не дістанемось до місця. А коли приїдемо, пан злізе, а ви своїх коней візьмете, стійте і не оглядайтесь. Аж як стане перед вами чорний песик, тоді огляньтеся, щоб знали, що з вашим паном сталося. Потім їдьте за тим песиком, і він вас скоро доведе додому. Що було робити селянинові? Мусив дати згоду, що поїде з наймитом. Бо не повернув би назад своїх коней. От прокинувся конюх удосвіта, погодував і почистив коней. Одразу ж по восьмій годині сіли на коней і поїхали до замку. Під'їжджають, бачать, що пан їх у вікно виглядає, а на подвір'ї вже стоїть карета. Сів пан у карету, конюх на передок, а селянин став іззаду — та й поїхали. Коні летіли як на крилах. — Стривай, конюху, стривай!—гукнув господар.— У мене шапка спала. — Шапка ваша, господарю,— засміявся конюх,— вже за тридев'ять земель. Як вертатиметесь додому, то підберете. А господареві здавалося, що вони мало проїхали. Незабаром приїжджають на широкі зелені луки. Скільки зглянеш — скрізь рівні зелені луки, ніде ані деревця не видно. Спинилися, пан виліз з карети, а селянин одразу й повернув коней. Недовго й підождав, як-от став перед ним чорний песик. Селянин тоді згадав, що сказав йому конюх, і озирнувся. Та замість зелених лук побачив самий їдкий дим. І такий його страх узяв, що він чимшвидше сів у карету й поїхав додому. Песик біг перед кіньми, показував дорогу, і селянин їхав слідом. Незабаром знайшов свою шапку і невдовзі вже був дома. А лютий пан до свого маєтку вже більше не повернувся.