Текст:Летучий корабель
Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних вже вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він анай на печі у просі, в чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то їсть, а ні, то він голодує. Аж ось ІІрийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто змайструє такий корабель, щоб літав, і приїде на тій кораблі, за того цар дочку віддає.
Розумні брати й радяться:
— Піти б то, може, там де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матері:
— Підемо ми,— кажуть,— до царя на обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мата їх умовляє… Ні!
— Підемо, та іі годі! Благословіть нас на дорогу.
Старі, нічого робити, взяли., поблагословили їх па дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала — пішли вони.
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
— Піду і я туди, куди брати пішли!
— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати,—Там тебе й вовки з'їдять!
— Ні,— каже,— не з'їдять, піду!
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так пі! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:
— Ну, йди, та щоб ти вже й не вертаїзсп й щоб це признавався, що ти наш син.
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.
Іде та йде, коли зустрічає на дорозі діда, такий сивий дідуган, борода зовсім біла аж до дояса.
- Здорові, діду!
— Здоров, сину!
— Куди йдете, діду?
А той каже:
— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
— До царя на обід.
— Хіба ти,— питає дід,— умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
— Ні,— каже,— не вмію!
— То й чого ж ти йдеш?
— А бог його знає,— каже,— чого! Загубити не загублю, а може, там моє щастя закотилося.
— Сідай же,— каже,— та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі.
— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
_ Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хліба такі стали паляниці білі, що він зроду й не їв таких; сказано, «як у панів».
_ — Ну що ж,— каже дід,— як його, не пивши, полуд-нувати? Чи немає там у тебе в торбі горілки?
— Де б вона в мене взялась? Тільки води пляшка!
— Виймай! — каже.
Він вийняв, покуштував — аж там така гарна горілка стала!
— От бач,— каже дід,— як бог дурнів жалує!
От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку, та й каже:
— Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс, та підійди до дерева, та перехрестися тричі, й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді,— каже,— тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети куди тобі треба, по до
розі бери кого б там не стрів.
Дурень подякував дідові і розпрощався; дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов. до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав… Коли це за який там час чує — хтось його будить:
— Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!
Дурень прокинувся, коли гляне — аж стоїть корабель:
сам золотий, щогли срібні, а вітрила шовкові так і понадимались — тільки летіти! От він, недовго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів… Як полетів та й полетів — нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він гукнув:
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Що ви робите?
— Слухаю,— каже,— чи вже позбирались до царя на
обід люди.
— А хіба ви туди йдете?
— Туди.
— Сідайте зі мною, я вас підвезу.
Той сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна пога за вухо прив’язана, а на одній скаче. Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Чого ви на одній нозі скачете?
Того,— каже,— коли б я відв’язав другу, то за одним ступнем увесь світ би переступив. А я,— каже,—-не хочу…
— Куди ж ви йдете?
— До царя на обід.
— Сідайте з нами.
— Добре.
Той сів, зноз полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і приділяється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.
Він крикнув:
— Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
— Де ви її бачите?
— Ет! — каже.— Там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
— Сідайте з нами!
Він і сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік І несе за спиною повен мішок хліба.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви йдете?
— Іду,— каже,— добувати на обід хліба,
— Та в вас і так повен мішок!
— Що тут цього хліба? Мені й на один раз поснідати не стане.
— Сідайте з нами!
— Добре!
Сів і той. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться, ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає. Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Чого ж ви тут ходите?
— Пити,— каже,— хочеться, та ніяк води не знайду.
— Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте?
— Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
— Так сідайте з нами!
— Добре!
Він сів, полетіли.
Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
— Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
— У село,— каже.
— Ото! Хіба в селі нема соломи?
— Є,— говорить,— та не така!
— А хіба це яка?
— А така,— каже,— що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.
— Сідайте з нами!
Той сів, і полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви дрова несете?
— У ліс.
— Ото! Хіба в лісі нема дров?
— Чому нема? Є,— говорить,— та не такі.
— А які ж?
— Там,— каже,— прості, а це такі, що як тільки розкидати їх, так зараз же де не візьметься військо перед тобою!
— Сідайте з нами!
І той згодився, сів, та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені й понакривані, бочки меду та горілки повикочувані — пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,— сказано,— пів-царства зійшлось.
Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно — аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакеєві і каже:
— Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів?
Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
— Якась,— каже,— мужва обідрана!
Цар не вірить:
— Як,— каже,— можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
— Хто,— питає,— тут на цім кораблі прилетів?
Дурень виступив:
— Я! — каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штапці — коліна повилазили, то аж аа голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за. такого холопа видав!»
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
— Піди,— каже до лакея,— скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч — а йому голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить па лаві (такі лави кругом столів, пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив:
— Чому ти,— питає,— не їси?
— Де вже мені їсти! І в пельку не йде.
І розказав — так і так.
— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої… Як я її добуду?
— Не журись! Я тобі дістану!
— Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.
— Скажи,— говорить,— що принесу!
От лакей і пішов.
А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув,— так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
Набрав, утомивсь. «Ще,— думає,— поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» —думає.
Слухало взяв, приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.
— Не журись! — каже,— Під млином спить, вражий син!
— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень.— Як би його збудити?
А Стрілець каже:
— Не бійся: я збуджу!
От як нап’яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли… Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку: як із'їсть із сво'їм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок пічок хліба, тоді, каже, віддам мою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч!
Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! — каже дурень.
Та й знов зажурився — аж плаче. А Об'їдало й каже:
— Не плач, я за вас усіх поїм, і ще буде й мало.
Приходить лакей: так і так.
— Добре,— каже,— нехай дають!
От нажарили дванадцять биків, напекли сорок пічок хліба. Об'їдало як зачав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить:
— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що він такий,— знову загадав загадку, щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип є — «мій меч — його голова з шгеч!»
Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.
— Не плач! — каже Обпивайло.— Я,— каже,— сам
вип’ю, ще й мало буде.
От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й вина.
Обпивайло як узяв пити, всі до каплі видув ще й підсміюється.
— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.
Цар бачить, що нічого з ним не вдіє, та думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!» От і посилає до дурня лакея:
— Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він сякий-такий зажариться!» Грубник натопив баню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зжарити!
Сказав дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню, аж там такий жар, що не можна! Морозко розкинув солому—й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють баню, думають — тільки з нього попілець зостався, аж він лежить на печі; вони його й збудили.
— Оце,— каже,— як міцно спав!
Та й пішов із бані.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…
— Ну,— каже,— як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от «мій меч — йому голова з плеч!»
А сам думає:
«Де таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Слухало й підслухав, і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:
— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
— Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!..
— Не плач! — каже той, що ніс дрова. — Я тебе виручу.
Приходить слуга:
— Казав, — каже, — цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
— Добре, зроблю! — каже дурень.— Тільки, — каже,—скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс з собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось, Господи! На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає:
— Що там так рано грає?
— То,— кажуть,— той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.
…А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що Боже! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина… Підступив під палац:
— Стій! — крикнув.
Військо у лаву стало — як перемите! Він пішов у палац; цар його обіймає, цілує.
— Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна, як побачила — аж засміялась, який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, ще аж до неба дим пішов.