Текст:Казка про королевича та залізного вовка
Були собі король з королевою, і мали вони єдиного сина, малого королевича. От одного разу поїхав король полювати та й надибав у лісі вовка, та не звичайного вовка, а залізного, такого, що ніколи ніхто не бачив. Упіймав король із своїми ловцями того вовка і привіз додому.
Замкнув вовка до льоху і каже королеві:
— Ось візьми, серденько, цей ключ від льоху та сховай у кишеню, щоб ніхто, бува, вовка не випустив.
А сам розсилає гінців по сусідніх королівствах, щоб з'їжджалися всі королі та пани до нього на бенкет: хоче похвалитися небувалою здобиччю — залізним вовком.
З'їхалися пани, королі. Посідали за столи, почали бенкетувати.
А малий королевич тим часом у дворі бавиться: стріляв із срібного лучка золотою стрілкою. От як стрельнув він, а стрілка і влучила в маленьке віконце, просто до льоху впала через грати. Підбіг королевич до віконця,— як йому стрілку дістати? Дивиться, а там залізний вовк сидить.
— Вовчику, вовчику! — каже королевич.— Віддай мені мою стрілку!
— Випусти мене з неволі, то я тобі стрілку віддам і
ще колись у пригоді стану.
— Як же я випущу, коли ти замкнений?
— А ти піди до мами,— каже вовк,— до неї пригор
нися та й витягни ключик у неї з кишені.. Відімкнеш ме-
не тим ключиком, а потім знову потихеньку його в ту са-
му кишеню покладеш. Тільки нікому не кажи.
От королевич побіг до матері та так і зробив, як його вовк навчив. Випустив вовка, забрав свою стрілку, а ключ назад потихеньку поклав.
От гості як напилися й наїлися добре, король їм і каже:
— Тепер я вам, панове, покажу звіра такого, якого ви ще й не бачили.
Бере він у жінки ключ, веде панів та королів до льоху. Відімкнув двері — а вовка нема!
Гості дивуються, посміхаються, між себе потихеньку говорять: «Може, й не було тут ніякого звіра?» Розсер-дився дуже король, скликав слуг, питає: хто вовка випуск тив? А слуги кажуть:
— Нікого й у дворі не було, крім королевича!
Покликав король сина, почав його питати. Тут хлопчик і розповів про все.
— Замкніть його до льоху! — наказав король розгні-
вано.— Хай тільки гості роз'їдуться, то я його найстраш-
нішою карою покараю за те, що мене отак перед усіма папами й королями зганьбив!
Настав вечір, почали гості роз'їжджатися. Та мати-ко-ролева не стала чекати, поки гості роз'їдуться, тишком-нишком відімкнула сина й каже йому:
—Ти, синочку, заховайся десь, поки батько не пересердиться.
От він і побіг у ліс, щоб там сховатися. Та так бідолашне хлоп’я налякалося батькових погроз, що й не знати куди забігло. Вже й ніч настала, темно в лісі, дикі звірі виють, чагарі путь заступають. Спинився королевич і заплакав гіркими сльозами:
— Ой вовчику, вовчику, через тебе мені гинути доведеться!
Не встиг проказати, коли зирк — залізний вовк перед ним.
— Не бійся, королевичу! Ти мене з неволі визволив,
тепер я тобі допоможу. Кажи, чого ти хочеш?
— Виведи мене з цього лісу!
— Сідай на мене,— каже вовк.— Везти тебе додому
чи геть від дому?
— Вези геть від дому,— каже королевич,— бо боюся
я батькової найстрашної кари!
Сів королевич на вовка, той і повіз його через ліс. Біг, біг, цілу ніч біг, на ранок вибіг з лісу на битий шлях.
— Ну,—- каже,— з лісу я тебе вивів. Тепер прощавай,
а як треба буде, стану ще тобі в пригоді!
І зник у лісі. Пішов королевич куди очі світять. Коли це їде шляхом якийсь пан на доброму коні. Побачив хлопчика й каже:
— Куди, хлопче, чимчикуєш?
А королевич побоявся сказати, хто він такий, та й відповідає:
— Я,— каже,— сирота, іду найматися до добрих людей.
Ото як біг королевич лісом, то дорогий жупан у чагарях подер, пошматував, шапку загубив, чобітки побив,— тому панові і невтямки, що перед ним королівський син.
— Ну, наймися до мене,— каже.
Королевич погодився. Посадив його пан позад себе на коня і поїхав до себе додому, у чужодальню сторону.
А в батьковому палаці, ще як ввечері гості роз'їхалися, то й король вже пересердився, але не схотів з льоху сина випускати.
— Хай,— каже,— переночує там на голому камінні, ото й буде йому моє покарання.
Вранці пішов до льоху, а королевича нема! Тут мати й призналася, що сина випустила і наказала сховатися. Почали королевича шукати, весь ліс обшукали, та марно. «Мабуть, його дикі звірі в лісі з'їли»,— гадають. Плачуть, тужать король з королевою за єдиним сином, та сльозами лихові не зарадиш!..
Живе королевич в чужодальній стороні, робить у того пана на стайні. Вже й кілька років минуло, підріс він, і такий став з нього красень-молодець, справжній богатир!
А в тому королівстві була в короля дочка єдина, красуня несказанна. Багато королевичів сваталося до неї, та вона за жодного не хотіла йти. І сказала вона своєму батькові, що за того піде, хто до віконця в її високому теремі конем доскочить та з її руки перстень зніме. От король і оголосив скрізь по всій землі, щоб з'їздилися, хто тільки хоче у тих змагання змагатися,— чи з панів, чи з королів, чи простого роду.
Збирається на змагання й той пан, що в нього королевич служив. А королевич пішов собі на стайню, виплакався й каже собі: «Гай, гай, якби можна було, то й я б скакав. Та нема в мене доброго коня, ніяк мені до королівни доскочити!» Тільки проказав, коли зирк — залізний вовк перед ним.
— Не плач,— каже,— королевичу! Ти мене з неволі
визволив, тепер я тобі допоможу! — Затрясся тут вовк —
і раптом став з нього такий гарний кінь, якого ще й в сві-
ті не було.
— Сідай,— каже,— на мене, королевичу, та їдьмо до королівського палацу.
Поїхали вони до палацу. А там вже зібралося панів, королів та простих парубків сила-силенна. Почали скакати. Хто тільки не скочить, ніхто не доскочить. І королевичів пан скаче, але не може доскочити. Розігнав тут свого коня королевич та як скаконе — до самого віконця доскочив і з королівниної руки перстень зняв. Зняв перстень, ще й руку поцілував, а сам назад! І так хутко зник, що ніхто й не вгледів, де він подівся.
Вийшов король на ґанок, питає:
— Хто доскочив?
А той пан, що в нього королевич служив, виїжджає наперед і каже, що то він. Королівна каже — ні, не він. А батько їй на те:
— Дай спокій! Він би не казав, якби не доскочив.
І наказує їй готуватися до весілля. Королівна плаче, сперечається, та проти батькового наказу нічого не вдієш!..
Почали готуватися до весілля. Напередодні того весілля вийшов королевич за стайню й плаче. Коли раптом — вовк перед ним.
— Чого плачеш, королевичу?
— А як же мені не плакати? То ж я до королівни до
скочив, а мій пан її облудою бере. І вже на завтра весіл
ля призначає!
— Цить, не плач,— каже вовк.— Буде вона твоя. Ось тобі бубон, як почнуть весілля гуляти, стань серед двору перед палацом та затарабань у нього. Побачиш, що з того буде.
Ніч минула, день настав. Почали в палаці весілля гуляти. А королевич пішов до палацу, став серед двору та як затарабанить у той бубон! Враз стало військо довкола палацу, і кожен солдат в руках не зброю тримає, а квіти. Пани та королі, що на весілля приїхали, всі повибігали — що таке? І королівна вибігла, стала на ґанку. А всі солдати до неї підходять і квіти їй подають. А королевич стоїть попереду й у бубон б'є. Здивувався король, питає: « Хто такий?»
— Та це мій слуга,— відказує той пан,— сирота му-
жицького роду.
— Ні,— каже королевич,— не мужицького роду я, а
королівський син. Пан цей облудник і шахрай, а до коро-
лівни доскочив не він, а я!
І простягає він королівні руку, а на руці перстень блищить.
Глянула на нього королівна і впізнала — то й справді він з її руки перстень зняв ще й поцілував її.
— Ось, батечку, мій справжній наречений! — каже.
Тут бачить пан, що непереливки, викрита його брехня, та й ходу з двору! А королівна руку подала королевичу і повела його до палацу. Тут і весілля відгуляли, мед-пиво кружляли, і я там сидів, мед-пиво пив, по вусах текло, а в роті не було.