Текст:Лебiдонька
В однім краю коло Смоленська був собі невеличкий гайок, а за ним у широкій долині тягся величезний панський ліс. Жив там мисливець із жінкою й сином, котрому було десь так вісім або десять років. Ніхто їх неодвідував, бо стояла їхня хата далеко від шляху, ще й довкола облягло її велике озеро. До озера, бувало, приходили люди, бо була в ньому дуже цілюща вода. Якось занедужав той мисливець і схотів, щоб хтось приніс йому тієї води. А воно вже вечір, кому ж іти? Жінку посилати не хотів, а за синка ще більш боявся. Коли ж синок нічого не злякався й каже:
- Тату давайте я піду! Узяв глечик та й пішов до озера. Місяченько добре світив, і хлопець дійшов без пригод. Звернув на берег, коли чує-під ногами щось шамотить. Нахилився-аж воно шовкова сукенка, а біля неї золота коронка, золотенькі черевички і золотий поясок. Зібрав він те все, зачерпнув у глек води і хотів був іти додому. Коли це щось як вискочить з озера. Дивиться — а то два лебеді знялися вгору. Та як летіли над ним, то так дивно закричали, що взяв хлопця страх і він чимдуж побіг додому. Удома віддає те, що знайшов, матері, а вона дивом дивується: — Яке ж препишне убрання! Де це ти його знайшов? — Коло озера лежало, я й узяв. Коли тут щось як застукає у вікно. Присвітили вони, бачать два великих лебеді у вікно б'ються. А далі чують, мов дитина плаче. Вибігли мати з сином надвір, дивляться — стоять два лебеді, а біля них мале дівча, років отак шести-семи, гіркенько плаче. Стали вони її допитуватись, чого вона, а дівча не вміє сказати. Обняла за шию лебедів, поцілувала, вони змахнули крилами та й полетіли, а дівча зосталось. Зглянулися вони на неї і взяли її до хати. А воно, бідне, в самій сорочечці, й знай плаче. Знов вони її питають, чия вона й звідки, як тут опинилась. А вона все не вміє сказати. Жебонить щось, а ті нічого не втямлять. А вже пізно, то й поклали її спати. Вранці пішла мати до міста й розказує, що прибилася до них дитина, та не зрозуміти її мови. Мабуть, з далеких вона країв, з Японії, Китаю абощо. Написали в газети, свої й чужоземні, та ніхто нівідкіль не обізвався. Так дівча й зосталося у мисливця та його жінки. Назвали її Лебідонькою, бо з лебедями прийшла. А рідного їхнього синка звали Карлусем. Діти вкупі ходили до школи, і дівчатко вивчилось їх-прийде з школи, щоразу й приносить чи намисто чи сережки, та все золоті. Де вона їх бере? Якось ідуть Карлусь з Лебідонькою з школи, коли чують — вистрелило. Лебідонька аж стрепенулася: — Карлусю,— каже,— то нам челядник щось устрелив на обід. Побігли до ставка, аж бачать — нахилився челядник над лебедем та й мацає його по пір'ї, крилах, голові, чи нема яких дорогих прикрас. Коли вгледів дітей, покинув лебедя й подався геть. Лебідонька ж підбігла до птаха та й заголосила: — Мамо, мамо, люба моя мамо! Принесли вони з Карлусем лебідку додому, і всі тяжко журилися, бо згадали, що то лебеді привели до них дівчатко, і, мабуть, убита лебідка — його мати. Хотіла подивитись на свою дитину, та знайшла собі погибель... Другого дня пішли діти до школи, а мисливцева жінка подалась до міста. Вона вже знала, що вбита лебідка була королевою. Тому треба її по-королівському поховати. Але піп не хотів про таке й чути. — Байдуже, ким той лебідь був, зараз він птах та й годі. Не годиться його ховати, як людину. Зробили вони малу домовинку, викопали яму неподалік хати і там її поховали. Лебідонька збирала в лісі квіти, клала на могилу й поливала їх сльозами. Час спливав. Лебідонька мала вже дванадцять років і готувалася до причастя. Мати одягла її в найкраще убрання, а далі згадала за ті прикраси, що Карлусь колись знайшов біля ставка, й за ті, що Лебідонька завжди знаходила дорогою зі школи. Пішла на горище, де їх заховала, принесла й показала Лебідоньці: — Ох, то ж усе моє! — скрикнула та. От як убрала її мати, то дівчина стала така гарна — очей не відведеш. Та як підперезала її золотим поясом, стала з дівчини лебідка. Прокричала щось до всіх у хаті, бідолашна, повернулась до відчиненого вікна та й вилетіла з хати. Покружляла над хатою, ще поклацала дзьобом і полетіла далеко, до свого краю. А Карлусь? Що мав робити? Не міг він жити без Лебідоньки, був зовсім нещасний і хотів іти її шукати. Батько з матір'ю журилися, на нього дивлячись. Коли це згадала мати брата, що був на шахті майстром. Послали вони до нього сина, щоб вийшов з Карлуся добрий шахтар; за працею чи не забуде про свою журбу. Пішов Карлусь до дядька, став він шахтарем. Минуло три роки, і зробили його майстром. От у якусь відпустку надумав він поїхати та подивитися на білий світ. Лебідонька все не йшла йому з думки. Якось іде селом, аж бачить перед заїздом трьох верблюдів. Люди, що тими верблюдами приїхали, щось розказують цікавим, а ті нічого не втямлять. Тільки Карлусь зрозумів, про що вони говорять. То були посланці від короля з далекої країни, Лебідоньчиного батька. Дружина, ані дочка не вернулися до нього. От і розіслав він посланців в усі краї, щоб їх знайшли або хоч щось про них довідалися. Як же зраділи посланці, коли Карлусь заговорив до них їхньою мовою! Розказав він їм, що королівська дочка жила в них чотири роки чи й більше, доки полетіла десь лебідкою. Тепер, мабуть, вона вже дома. Став він їх просити, щоб взяли його з собою. Дуже хоче ще раз її побачити. Посланці погодилися — нехай їде, дали купу грошей його батькові та матері, посадили хлопця на верблюда й поїхали. Їхали тижнів кілька й приїхали до Пекіна чи до якогось там міста в Китаї. Пішли до короля й кажуть йому, що в сім'ї цього хлопця жила королівська дочка, вони звали її Лебідонька,— Карлусь її так називав, бо не знав, як її на ім'я. Біля короля стояли двоє прислужників з павиними перами в руках, відганяючи від нього мух чи порох. Ніщо таке не повинно торкнутися короля. Один прислужник так заслухався посланців, що ненароком зачепив короля тим павиним пером. Воно й нічого, павині-бо пера м'якесенькі. Та король є король, ніхто не має права його торкатися. Розгнівався він і наказав відрубати прислужникові руку. А тоді так злісно до Карлуся: — Я й тебе покараю! Пошлю до в'язниці за те, що так довго не пускав мою дочку на волю. — Що, ти мене карати хочеш? За те, що мої батько й мати піклувались про Лебідоньку? Швидше мав би я дістати нагороду,— не стерпів Карлусь. — Правда твоя. Скажи, чого ти хочеш, і я тобі віддячу. — Віддай мені оцього прислужника, більше не хочу нічого... — То візьми. Карлусь узяв прислужника.— а той жив у хатчині за містом,— та й пішов з ним. А там недалеко спалювали мертвих. От і зостався Карлусь жити у того прислужника. А тим часом Лебідонька вийшла заміж. Та Карлусь про неї нічого не знав, а вона не знала про нього. Якось пішов її чоловік на полювання та знайшов смерть від дикого звіра. А за китайським звичаєм — коли помирав чоловік, то з ним спалювали дружину, а як помирала дружина, спалювали з нею чоловіка. Отож і Лебідоньку привезли спалити. Тоді той прислужник і каже Карлусеві: — Треба нам її визволити. — Але як? — Ну,— каже прислужник,— якби викопати підземний хід від нашої хижки до того кладовища! Тоді б допомогли їй. На таку роботу Карлусь був мастак: — Це можна, адже я шахтар. Копаймо! От узялись копати під землею хід від хати до того кладовища. Зверху лишали грунту стільки, щоб тільки не завалилося. Та й стали чекати дня, коли Лебідоньку мали спалити. Як везли її на кладовище, все місто обняв глибокий смуток. От ведуть її коло тієї хати, де прислужник жив. Карлусь відчинив на горищі вікно та й крикнув: — Лебідонько! Вона здригнулася — пізнала Карлуся. А він мерщій збіг сходами під землю, під кладовище. Там ще йшла відправа, потім узяли штовхнули Лебідоньку на середину багаття й підпалили. Але Карлусь кілька разів ударив мотикою об верхній шар землі, от він так і завалився, а з ним і Лебідонька. — Яке щастя, врятувалась, бідолашна!— скрикнув Карлусь і подався з нею попід землею до хати. А всі думали, що вона згоріла. Король прийшов додому в тузі, все місто журилося. А Карлусь з Лебідонькою? Як же ж вони, сердешні, раділи, що знову вкупі! Бо любили одне одного. Але Карлусь боявся, щоб не довідався про все король, бо тоді б її вбили. Якби-то подолати оці гори й дістатись додому! Звірився він служникові, і той узявся до діла. Усе здобув, не забув і про гроші, верблюдів наладнав усім, що було треба, та й повів їх. Прийшли вони до моря, а ніякого ж човна; служник тоді знайшов брід та й переправив їх через нешироке море. Як дісталися на той бік, то вже й недалеко їм зосталося й до Карлусевої родини. Ох, скільки ж то радості було, як приїхали вони додому! Батьки все собі журилися за сином. Де він, сердешний, чи живий? Аж бачать, верблюди йдуть до сільського майдану, а на них Карлусь з Лебідонькою! Кинулись їм назустріч, а самі аж нетямились із щастя. Невдовзі Карлусь із Лебідонькою побралися. Відгуляли гарне весілля і жили добре. Батько, старий мисливець, передав синові свою роботу, а сам пішов на спочинок. А в Китаї король нудьгував та скаржився: — Хоч би мені якийсь приятель! А то сам-самісінький на світі. Нащо мені все моє багатство? Дружину мою вбито, одну дочку вогонь забрав, а решта дітей розлетілися по всіх усюдах. Якби трапилась людина, що сказала б мені, чи жива ще котра з моїх дочок. Віддав би тому півкоролівства й грошей, скільки б той підняв. А той служник довідався про це та й став міркувати: «Сказати чи не сказати? А що, як скажеш правду, а король замкне до в'язниці, та й по всьому?» Коли ж знову почув, як король побивається, тоді пішов до нього і щонайперше питається: — Чи пізнаєш мене, найясніший королю? — Чого б я тебе не впізнав! Це ж ти був моїм прислужником, а я наказав відрубати тобі руку за те, що ти мене зачепив павиним пером. — Але ж я тобі завжди вірно служив; ніколи тебе не обманював. — Це правда. Та що ти тепер маєш сказати?—не терпілось королеві. — А ось що, вельможний королю: твоя наймолодша дочка жива. Та король йому не повірив, розгнівався: як може хтось таке казати! Він на власні очі бачив, як дочку звели на багаття й те багаття підпалили. Тут хотів він застрелити служника. Той силкувався вгамувати короля, знов нагадав йому про свою вірну службу і запевнив, що одведе його до найменшої дочки. Сумнівався король, але й надії не міг загасити. — Добре,— сказав нарешті,— рушаймо в дорогу. Якщо ж ти мені збрехав, то смерть тобі. А коли правду сказав, то дістанеш призначену нагороду: півкоролівства й грошей скільки донесеш. Узяли трьох верблюдів, харчів скільки треба, коштовних подарунків і рушили до країни, де жив Карлусь. Але кудою їхати? Прислужник передусім розпитав тих королівських посланців, що Карлусь з ними прибув до Китаю. Щасливо переправилися через море й запитали, де дістатись до Смоленська, а звідти до лісу, де була Карлусева домівка. А Карлусь з Лебідонькою саме оглядали ліс. — Ти дивись,— каже раптом Карлусь,— такі самі верблюди, як ті, що з вашої країни були. — Ох, то ж мій тато!—зраділа Лебідонька, а Карлуся ніби хто ножем штрикнув. — О боже, лихо буде! Набив рушницю, став за дерево, хотів короля застрелити. — Що ти хочеш зробити, Карлусю?— злякалася Лебідонька. — Не буде нам тепер щастя, він тебе забере. Лебідонька прискочила й вихопила з його рук рушницю. — Не бійся, він дуже мене любить. Він шукає нас, бо хоче бути з нами. От під'їхав король. Та як побачив їх, упав, сердешний, на коліна. Тут Карлусь з Лебідонькою побігли йому назустріч привітали його, а король їх обіймав та цілував. Тоді привели його з усім почтом до мисливської хатини, й зустріли його там Карлусеві батько й мати. Усі дуже раділи, а той служник і собі. Дістане ж бо півкоролівства й грошей скільки донесе, як прибуде у свій край. А в мисливській хаті справили тим часом препишне весілля, і всі були щасливі. А найбільше Карлусь з Лебідонькою. І як ще живуть, то вино п'ють.